Історія школи

У складі Австрійської імперії

У формуванні національної самосвідомості українців у ІІ половині ХІХ – поч. ХХ ст. на Буковині відіграли культурно – освітні та політичні товариства. Активно сприяли просвітницькому рухові і жителі Бабина. Так колишній директор Сторожинецької вечірньої школи робітничої молоді Артенюк Одарка Георгіївна (1930 р.н.) у листі від 23.10.2000 року розповідає: « Мій дід, Івонческул Назарій проживав у с. Карапчів Вижницького району на куті Бабин. Він був шляхтичем, людиною грамотною, глибоко віруючою. Бабка була також шляхтичкою з родини Балашискулів, з села Волока. В них було 11 дітей. Своїм дітям дід старався дати освіту. Старший син Олександр

( 1890 р.н.) закінчив історико – філологічний факультет Чернівецького університету і школу прапорщиків на повному утриманні діда, був офіцером австрійської армії. Під час війни потрапив у полон, а згодом проживав на Великій Україні, де працював у 1921- 1933 роках викладачем української мови і літератури у Харківській школі червоних старшин, у 1934 – 1937 роках викладачем німецької мови Харківського електротехнікуму.   9 грудня 1937 року особливою трійкою УНКВС по Харківській області був засуджений до розстрілу як ворог народу, вирок виконаний. Про це я дізналась від п. Фостія І., який збирав дані для Книги Пам’яті.

П’ятеро дітей діда закінчили вчительський семінар у Чернівцях і працювали вчителями, один син закінчив теологічний факультет Чернівецького університету. Дід вчив своїх дітей виключно завдяки праці на землі.

Дбав він про освіту не тільки своїх дітей, але й про освіту дітей кута Бабин. Приміщення для школи на хуторі не вистачало, то дід виділив у своїй хаті кімнату для школи, постарався, щоб прислали вчительку, якій також дав кімнату та забезпечив її повне утримання. Наскільки я пам’ятаю з розповідей моєї мами, то її звали п. Лісовська, родом з Галичини.

Книжками дітей також забезпечував дід.

Помер дід в 1935 році і після його смерті господарство залишилось на хворій бабці, яке почало розпадатись. В сороковому році всім членам сім’ ї Івонческула загрожувало виселення в Сибір, а тому майже всі виїхали в Румунію.

Залишене господарство було пограбоване і тепер на тому мі с ці, де колись вирувало життя, залишилась тільки криниця, а там де була хата і господарські будівлі – ростуть бур’яни .

В більшості українська шляхта була національно свідомою частиною населення Буковини, жили вони часто на бідних землях і тому старалися одержувати освіту і поповнювали українську інтелігенцію не тільки Буковини, а навіть багатьох країн світу, особливо Румунії.

Один з онуків Назарія Івонческула, Володимир Андріч очолював українську громаду Бухаресту і організував там український хор».

В 1777 році австрійським урядом був заснований Шкільний фонд на Буковині. Прилучення Буковини до Галичини призвело до ще більшого занепаду шкільництва українською мовою. Новозасновані школи  сприяли германізації та румунізації населення краю. Середні школи стали знаряддям посиленої германізації і румунізації, а в народних школах змушували  дітей вчитися польською.

Новий австрійський закон для народних шкіл від 14.05. 1869 року давав можливість у короткий час розвиватися буковинському народному  шкільництву, що було доти неймовірно занедбане: траплялось, що вчитель місяцями, а то й роками,  не одержував жодного крейцера . Однак українські школи ще довго не відповідали своєму завданню. Учителі спочатку були низькокваліфікованими, шкільних підручників майже не було, а якщо були, то дуже примітивні. Школи не мали майже ніякого приладдя, учні відвідували школу дуже погано.

У жовтні 1910 року відкривається в куті Бабин нова однокласна, з двома паралельними класами  школа, заняття в якій проводив помічник учителя Михайло Цюпало.

Станом на 31.12.1913 року в Бабині існувала однокласна школа, де навчалось 126 учнів, з них 72 хлопчики і 54 дівчинки. За віросповідуванням: 121 православних та 5 іудеїв. Для 121 учня була рідна  мова – українська, а для 5 – німецька. Учителями були: Ілларій Сава та Анна Керпецька – обоє українці.

У складі Королівської Румунії

11 листопада 1918 року румунська VIII дивізія генерала Я. Задіка окупувала Чернівці. Населення багатьох сіл не визнавало нову окупаційну владу, відмовлялося присягати королю, приймати румунське громадянство, вдавалося до протидії, а подекуди – до збройного опору. Самопроголошена Румунська Національна Рада у Чернівцях, очолювана Я. Флондором, оголосила стан облоги у Вашківецькому, Сіретському, Радівецькому, Сторожинецькому повітах та місті Чернівці. Генерал Я. Задік своїм наказом 26.01.1919 року затвердив введення стану облоги. Було заборонено  проведення зборів, маніфестацій, свят, публічних розваг, носіння зброї. Обмежено пересування громадян з 6-ї години до 18 – ї вечора. Впроваджено цензуру преси, трибунал. За порушення встановлених порядків із жителями краю суворо розправлялися. В населених пунктах влаштовували реквізиції, солдати румунської армії грабували жителів краю. « Порядки» наводила таємна поліція, сумнозвісна сигуранца ( служба безпеки), жандармський батальйон « Молдова» і жандармські пости на селах. Крім арештів, судів, депортацій, фізичного винищування, залякувань, румуни вдавалися і до жорстоких тілесних покарань - « румунських 25 буків», що «дарувались» за найменшу провину.

З квітня 1938 року державні службовці зобов’язані були розмовляти тільки румунською мовою. Приватним особам заборонялося звертатися до державних службовців іншою мовою, крім румунської. Будь-яке прохання, адресоване громадським або приватним установам, мало бути написане тільки румунською мовою. Доводилося до відома директорів державних шкіл або приватних, порівняних до державних, що в приміщеннях школи дозволялося говорити іноземною мовою тільки на уроках цієї мови, поза школою треба говорити тільки по-румунському.

         Нова влада вела щодо Буковини відкрито дискримінаційну політику. Проголосивши Буковинських українців « румунами, що забули свою мову», окупанти послідовно і примусово закривали навчальні заклади з українською мовою навчання, запроваджуючи тільки румунську. Закон королівського уряду про шкільництво від 26 липня 1924 року ( артикул 8, параграф 7) зобов’язував: « Горожани румунського походження, які забули свою рідну мову, мусять висилати своїх дітей тільки до громадських чи приватних шкіл із румунською мовою навчання» . У відповідності з цим законом на Буковині протягом 1925 – 1927 рр. ліквідовано всі українські школи, українських вчителів примушено складати іспит з румунської мови, багатьох переведено, а якщо точніше – заслано вглиб Румунії (регат). Сумну подію – останній урок рідною мовою буковинський педагог і письменник Іван Дощівник відтворив в оповіданні « Як умирала школа». Учні залишили клас з переконанням, що мову «треба плекати у собі і ніколи не забувати, бо нарід навіть у неволі, доки заховує свою мову, то як би тримав ключ від своєї в’язниці, ключ, що увільнить його з кайданів».

Та народ, що його румуни хотіли перетворити в залякану масу, долаючи перешкоди, відстоював своє національне самозбереження, розвивав свою культуру, виховував нову людину, українця-соборника.

У 1924 – 1925 н.р. вчителями Бабинської школи були: Микола Фотій – завідуючий, Глікерія Івонеско – вчителька.

В 1927 році на Буковині не було не тільки жодної української школи, але й не вивчалася українська мова як предмет у школі і навіть приватно.

За  станом на 1 серпня 1929 року у трьохкласній школі Бабина 96 дітей було записано до школи, відвідувало школу – 90 учнів. Вчителями школи Карапчів – Бабин були: Микола Нигайчук – румун, Микола Фотій – українець, Глікерія Лисюк – українка.

 Приміщення для навчання школи в Бабині винаймалось у Щербана Д. Т. до зведення будинку школи – симирічки в 1932 році.

У 1937 році навчання  українською мовою приватно вважалось злочином. Заборонялося розмовляти нею навіть у громадських місцях і побуті.

Педагогічний колектив школи Бабине за станом на 1 січня 1939 року складався за анкетними даними виключно з румунів. Це були: Іоан Фратіан, Василь Васкан, Глікерія Лесюк.

В роки Другої Світової війни та повоєнний час

У липні вступ німецьких та румунських військ на Буковину супроводжувався масовими вбивствами місцевого єврейського населення, радянських активістів. Встановлювався новий жорстокий окупаційний режим.

10 липня 1941 року румунський уряд, за згодою Німеччини, проголосив Буковину частиною румунської держави із запровадженням наступного дня на її території румунської цивільної адміністрації.

Українська мова і культура зазнала ще більших утисків і переслідувань, ніж за першої румунської окупації. В селі порядок наводився жандармським постом. В громадських місцях заборонили співати і розмовляти українською мовою. В усіх установах висіли таблички з вимогою розмовляти лише по-румунськи. За цим особливо слідкували румунські вчителі і поліцаї. Все, що було українське, визначалося як прокумуністичне й антидержавне і каралося якнайсуворіше.

Шкільну мережу доводилося відновлювати у дуже несприятливих умовах війни і майже піврічного перебування села у прифронтовій смузі. Учням через брак зошитів доводилося писати на різних клаптиках паперу не чорнилом, яким почали забезпечувати з 1952 -53 рр., а соком бузини. Як правило, замі учні та їх «зошити» були брудними від такого «чорнила». До того писати доводилося пером, хто його мав, прив’язаним до патичка. Підручників теж  катастрофічно  не вистачало. В школах бракувало учителів, а ті, кого радянська влада присилала, не завжди мали відповідну освіту і досвід роботи. Тих молодих спеціалістів, що добре себе зарекомендували, як правило, забирали в район.

Початкова школа Карапчів – Бабин – завідуюча Галина Тихонівна Заболотська. Учителі: Олександр Митрофанович Іменинник, Марія Павлівна Перчук. Керівників шкіл у перші роки міняли дуже часто. Школу Карапчів – Бабин Г. Т. Заболотська очолювала у 1946-1947 рр., Параска Сергієвна Овсієнко (1947-1948 рр.), Галина Антонівна Олійник (1949-1952рр., Ярослав Дмитрович Миронюк (1952 – 1955 рр.), Іван Семенович Малютін (1955-1957 рр.), Юліан Миколайович Радевич (1957-1964 рр.).

Питання відвідування учнями шкіл приділяв увагу виконком Карапчівської сільської ради. Однією з причин не відвідування учнями школи була відсутність дитячих ясел, що змушувало батьків залишати малят на старших дітей. 1 червня 1951 року виконком  Карапчівської сільської ради вирішив терміново відкрити дитячі ясла в центрі села і на другій бригаді колгоспу ім. Ворошилова на хуторі Бабин. Як наслідок, сесія Карапчівської сільської ради 28 січня 1952 року відмічала, «що в порівнянні з І четвертю 1951-1952 навчального року школа на кінець І півріччя має деякі успіхи. Зменшилось число невстигаючих». Бабинські учні активно брали участь в культурному житті села. Інтелігенція села, підтримуючи традиції старшого покоління, активно брала участь у громадському житті. Людей, різних за віком і фахом, єднала любов до музики, пісні і сцени.

За підсумками 1958-1959 навчального року в Бабинській семирічній школі із 156 учнів 6 невстигало. На якісь успішності бабинських учнів позначалося те, що з перших днів створення колгоспів у Карапчеві їх залучали до роботи в артілях, на пришкільних ділянках для вирощування сільськогосподарської продукції, експонати якої висилали на сільськогосподарські виставки. У 1958 році учнями Бабинської школи було зібрано частину врожаю кукурудзи і картоплі на полях колгоспу «Червоний Прапор». Практична допомога школярів артілі зафіксована в протоколі № 21 від 7 жовтня 1958 року виконкомом Карапчівської сільської ради. У ній в наказовій формі сказано: «Зобов’язати директорів шкіл прийняти відповідні міри з тим, щоб учні старших класів приймали участь у вирощуванні колгоспного тваринництва та взяли шефство над усіма тваринницькими фермами. Допомогти правлінню колгоспу «Червоний Прапор» протягом зимового періоду в удобренні колгоспних полів, шляхом залучення учнів до збору місцевих добрив, попелу, курячого посліду та ін.. Домогтися, щоб всі учні випускники після закінчення школи влаштувались працювати у рідному колгоспі».

У Вашківецькому районі в 1940-1941 навчальному році працювало 30 шкіл, з них 1 середня,  НСШ, 21 початкова. В Карапчеві діяло 4 школи: 1 НСШ, 3 початкові.

         За станом на 19 квітня 1944 року в районі вже працювало 12 початкових шкіл. Відкриття шкіл у Карапчеві, за усним розпорядженням професора Дмитра Лютика, розпочалося 20 квітня 1944 року з обліку всього шкільного майна, який провели: Микола Єлізарович Лазар – у початковій школі Бабине.

         Навчання в школі, при невисокій явці учнів, тривало тільки 21 та 22 квітня, бо в ніч з 22 на 23 в селі сталося кілька вьбивств, тому з 24 квітня батьки не пустили жодної дитини до школи, а школа змушена була тимчасово припинити свою роботу. Навчатися  писати учням довелося на старому папері, списаному з одного боку, газетах. В шкільних бібліотеках не вистачало як підручників, так і творів української літератури, особливо після вилучення радянською владою книг, автори яких були визнані «буржуазними націоналістами».

         Дирекція школи Бабине, по завершенню навчального року, звітувала Вашківецькому РВНО про недоукомплектованості педагогічними кадрами і незасвоєння учнями програмового матеріалу українською мовою. Тому учнів змушені були залишити повторно на наступний навчальний рік.

         Підготовка до нового навчального року розпочалася 9-14 червня 1944 року з інвентаризації всього майна шкіл з участю дирекції школи Бабине, представників сільської ради та батьківських комітетів. Під час перевірки зафіксовано, що все майно шкіл, зібране за румунських часів, збереглося і наявне в належному стані.

         З доповідних « Про наявність взуття і одягу в учнів шкіл» Вашківецькому РВНО від 2 жовтня 1944 року довідуємося, що учні зовсім не мали взуття та одягу.

         Діти були світками і учасниками боротьби двох різних ідеологій. Нова влада веліла вчителям бути пропагандистами радянського життя як у школі, так і в повсякденному житті села. Суть комуністичної ідеології зводилась до того, щоб переконати людей, що радянський лад найсправедливіший і найгуманніший у світі, що комуністична партія і її вожді наймудріші керівники, які твердо знають, куди і як вести суспільство до щасливого заможного життя. Збори в основному проводилися напередодні нових і чужих для карапчівців свят, які були присвячені Дню Радянської Армії, Міжнародному жіночому дню, дню народження В. І. Леніна та іншим.

На початку 60 –х років у формуванні « нової людини комуністичного майбутнього вільної від релігійних забобонів» набирає великих обертів  атеїстична пропаганда, переслідування віруючих. Представники радянської влади намагалися стерти з людської пам’яті народні звичаї та традиції, які сягали своїм корінням ще дохристиянських часів. Одна з них – « Переберія». Влада боялася переодягнутих, бо люди хоч у масках могли висловити свою думку, проявити протест. Попри всі намагання партійців  спрямувати життя селян в одне русло, в Бабині все ж таки збереглися народні традиції, звичаї, обряди. Розвивалась матеріальна база культури. На честь 50 – річчя Жовтня у 1967 році у Бабині введено в експлуатацію сільський клуб. Поліпшення матеріально – технічної бази закладів культури сприяло розвитку аматорського мистецтва у Бабині. У розвиток бабинського драматичного гуртка вагомий внесок зробила його керівник ( з 25 січня1973 року по квітень 1996 року) завідуюча клубом Євдокія Степанівна Стринадко, яка зуміла не тільки зберегти, а й примножити здобутки драмгуртківців села.  Репертуар аматорського гуртка складався з п’єс Г. Біленького « Бережіть хвилинку», М. Гріна « Як у космосі», В. Дрозда « Веселі заручини», І. Карпенка – Карого

З  60 –х років  Бабинською восьмирічною школою керували:  Юліан Миколайович Радевич протягом 1957 – 1963 років, Леонід Михайлович Сорочинський у 1963 – 1967 рр., Т. М. Косаня у 1967-1968 рр., Павло Юхимович Карманов  у 1968-1975 рр., Наталка Тодорівна Щербан у 1975 - 1979 р.р., Марія Іллівна Вержак у 1979-1988 рр, Іван Миколайович Гаврилюк з 1988 року по сьогоднішній день.

21 квітня 1961 року на засіданні виконкому Карапчівської сільської ради розглядалося питання «Про роботу вечірньої школи сільської молоді» . було поставлене завдання у наступних роках залучити у навчання тих, хто ще не має семирічної, восьмирічної і середньої освіти.

19 квітня 1967 року виконкомом було вирішено: « Для успішного виконання народногосподарського плану по набору учнів у вечірню школу сільської молоді відкрито з нового 1967-68 н.р. в Бабині окремі класи».

         На початку 60-х років вважалося, що загальна освіта – це лише частина роботи школи і вчителя. Педагоги мали керуватися настановою КПРС та її керівника Хрущова: « Без вироблення в учнів навичок до праці на загальну користь освіта не може забезпечити виховання нової людини з високою комуністичною мораллю і психологією». На її виконання за школами закріплювалися не тільки земельні ділянки, але й масиви землі, на якій вони вирощували різні сільськогосподарські культури. У газеті «Червоний промінь» від 23 листопада 1961 року повідомлялось про те, що учні Бабинської восьмирічної школи «зробили за 2 місяці нового навчального року 10 виходів на роботу в колгосп і очистили 300 центнерів качанів кукурудзи і назбирали 7 центнерів жолудів».

          Учні школи заготовляли органічні добрива, збирали металобрухт і макулатуру. Тільки в 1966 році до початку весняно-польових робіт бабинські школярі заготовили 60ц попелу.  До того ж учні допомагали батькам не тільки поратися в домашньому господарстві, але й виконували трудодні в колгоспі. І все це, звісно, позначалося на засвоєнні програмового матеріалу, що ставило в нерівні умови випускників сільських і міських шкіл при вступі до середніх і вищих навчальних закладів. Школярі брали активну участь у районних предметних олімпіадах, художній самодіяльності, спортивних змаганнях.

         Школярі брали активну участь у районних предметних олімпіадах, художній самодіяльності, спортивних змаганнях. Вони неодноразово ставали переможцями в районних спартакіадах, здобували призові місця у першості серед колективів товариств сільської молоді.

         Велику увагу в школах приділяли атеїстичному вихованню учнів. Від учителів вимагалося: « Організовувати індивідуальну роботу з учнями, які виховуються в релігійних родинах, постійно залучати школярів до активної участі у житті дитячого колективу, уважно вивчати причини релігійності населення».

З історії школи, починаючи з 1988 року і до сьогодення

         З 1979 по1988 рік Бабинською восьмирічною школою керувала директор Марія Іллівна Вержак. Мудра жінка, прекрасна людина, здібний організатор мріяла , щоб у рідному селі була б збудована нова , сучасна школа так як старе приміщення школи було в аварійному стані.  Завдяки своїй наполегливості, організаторським здібностям, активній підтримці громадськості, вчителів та батьків у 1985 році розпочалося будівництво нової типової школи.

          1 вересня 1988 року  учні села Бабине переступили поріг нової школи. Але не довго довелося працювати в новобудові директору Марії Іллівні Вержак. Через два місяці її життя трагічно обірвалося. Новопризначеним директором школи став Гаврилюк Іван Миколайович, який керує школою донині.

Освітяни с. Бабине доклали чимало зусиль до здійснення процесу відродження національної школи, утвердження в ній гуманістичних і демократичних засад з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі, рідної мови, культури, історії, буковинських звичаїв і традицій. У школі введені факультатив, а потім і предмет народознавства. Як наслідок, 22 квітня 1997 року районний відділ освіти Вижницької райдержадміністрації за підсумками проведення 1-ї учнівської науково – практичної конференції з українознавства нагородив грамотою та присвоїв звання « Дипломант» учениці Бабинської ЗОШ І-ІІ ступенів  - Тіней Наталії Миколаївні (9 клас). Осередки « Просвіти» школи багато працюють з учнівською молоддю, залучаючи її до збирання матеріалів з історії села, проведення різних тематичних вечорів, лекцій, вікторин, зустрічей з цікавими людьми, випуску шкільних стінних газет, вечорів сімейного читання, вшанування цікавих людей, проведення краєзнавчих вечорів, дитячих ранків, днів поезії 

               На даний час у Бабинському НВК ім. М. Вержак працює за навчальним планом школи – п’ятиденки з українською мовою навчання. Вона розміщена у двоповерховому приміщенні, розрахованому на 192 учнів, має центральне водяне огрівання.          

Структура навчального закладу

Дошкільна група «Сонечко» - 14 дітей;

І ступінь – 4 класи, 52 учнів;

ІІ ступінь – 5 класів, 43 учнів

Педагогічний колектив

Вчителі – 21

Вчителів – методистів – 1

Старший вчитель – 3

Спеціалістів вищої категорії – 8

Спеціалістів першої категорії – 2

Спеціалістів другої категорії – 6

Спеціалістів – 2

Проблема, над якою працює школа:

« Оновлення змісту навчально – виховного процесу в школі. Застосування інтерактивних методів навчання»

Структура методичної роботи

Самоосвітня робота кожного педагогічного працівника

Методичне об’єднання вчителів початкових класів

Методичне об’єднання вчителів гуманітарного циклу

Методичне об’єднання вчителів природничо – математичного циклу

Методичне об’єднання класних керівників

Фестивалі педагогічної майстерності

Школа молодого вчителя

Предметні тижні

Психолого – педагогічні семінари

Методичні оперативні наради

Випускники школи, які працюють вчителями Бабинського НВК імені

М. Вержак:

Боднарюк С. І.

Тесліцька Г. В.

Москаль М. Г.

Попадюк М. В.

Терновецька Г. М.

Чибір В. І.

Тунь С. В.

Москаль В. М.

Боднарюк М. М.

Дмитрюк М. Г.

     У Бабинському НВК імені М. Вержак бережуть і примножують традиції села, використовують надбання минулих поколінь у мережі гуртків: художньої самодіяльності, умілі руки, туристсько краєзнавчий, спортивних секціях.

     На високому рівні проводиться в школі спортивно – масова робота. Організовує та проводить її здібний та досвідчений вчитель фізичної культури Москаль Володимир Миколайович. Його вихованці постійно займають призові місця на районних змаганнях з різних видів спорту.

          За період після проголошення незалежності України, проведено кардинальну перебудову змісту, ідеології і форм діяльності усіх освітян та культурних закладів Карапчівської сільської ради. Вони звільнилися від нав’язуваних  їм десятиліттями примарних монопольних комуністичних догм, культивування класової непримиренності, недовіри, підозрілості і ворожості щодо односельців загнаних долею до так званого «капіталістичного світу».

У 1912 році існувала однокласна школа в с.Бабине.Навчання велося українською мовою та німецькою.Двомовність школи була викликана тим,що в селі проживала значан кількість євреїв,які були німецькомовними і в офіційній статистиці вважалися німцями іудейського віросповідання .З 1918 року після включення Буковини в склад Румунського королівства одним з найважливіших засобів румунізації була народна освіта.Всі школи перетворилися у румуномовні.